Ільченко Анжела
Комунальний заклад вищої освіти «Вінницький гуманітарно-педагогічний коледж»
Так, наче серце вирвали з грудей, - Ось так мені болить майбутнє України
Пишу вірші та прозу. У коледжі є літературний гурток «Словоцвіт», де я власне займаюся з його керівником: редагуємо вірші та оповідання. Також я - учасниця багатьох літературних та мовних конкурсів, зокрема, і Міжнародного конкурсу «Змагаймось за нове життя!».
#анжелапише
Вона вперше відчула і зрозуміла, як сильно кохає свою країну. Каже, якби була повнолітньою – пішла б на захист рідної.
Осінь.2013-ий. Погода тоді, як зараз пам’ятаю, була не дуже хорошою: дощ зі снігом , вітер.
Їй було всього лише 8. Вона була маленьким дівчам, якому ще гратися «ляльками», як вона казала тоді, та дивитися мультфільми. Вона їх дуже любила. Вона не думала ні про що, бо й не було , про що. Дівчинка була у 4 класі. Вона досить гарно та старанно вчилася, бо хотіла бути прикладом школи(так і сталося: її фото невдовзі було на шкільній дошці пошани).

Не завжди усім легко вдавалося життя. Того ж року в Україні відбулися політичні та суспільні зміни. Революція гідності. Страшна стрілянина у Києві, де помирали молоді хлопці, які ще навіть не пізнали життя. Звичайні шкільні радісні будні дівчинки перетворилися на сум та розпач. Вона не розумілася в політиці, бо була мала, але точно знала, що ненавидить тих, хто це все запровадив. Замість того, щоб дивитися мультики, вона тепер щодень сидить перед телевізором , дивлячись новини, бо надто їй боліло за долю України. Усі події змінили її погляди на життя.

Усі сподівалися , що скоро все скінчиться , і ми будемо жити , як завжди , у мирній країні, яка завжди цвіте і радує нас своєю красою. Але… У квітні 2014 на сході України (на Донбасі) почалася справжня війна, про яку і подумати простий український люд не міг…

Якось одного разу, коли дівчинка робила уроки, спало їй на думку щось таке цікаве, вона ніколи ще такого не робила , та й не розуміла як воно робиться. Вона написала свій перший вірш. Ви подумаєте, що він був про щасливе дитинство або про погоду чи , може, про квіточку? Ні! Він був про війну. Так, про справжню війну, де вбивають людей. Війну, про яку вона знала тільки з книжок та розповідей свого дідуся.

Коли дівчинка дала прочитати цей вірш своїй першій вчительці, вона її похвалила і сказала, що це талант. Дівчинка не припиняла писати. Різні були вірші від тоді у неї.

Часто зациклювалася на тему війни, але і щось хороше теж не забувала помічати у цьому світі.
І у цьому місті, де вона жила , не чула пострілів чи вибухів. Вона не бачила , як вбивають людей. Проте телевізор усе видавав. І, здавалася, що це суспільна тема, але їй так само боліло.

Кожен свій день народження вона святкувала з усмішкою на обличчі. Друзям не видавала себе, яка є насправді. З ними усміхалася, а без них, наодинці, все ж думала про стан вже у країні . Ось таке було маленьке дівча. Воно думало, що, можливо, з дня на день війна закінчиться..Що небо буде, як завжли, голубим, а трава зелена, а не червона.

Пам’ятає вона й те, як усі збиралися та віддавали свої іграшки, одяг, гроші на схід, бо там був жах. Люди спали у сховищах, їхні домівки було розтрощено. Було справжнє пекло. Вони плакали, тікали до тих місцевостей , де немає такого, не стріляють.

З того часу пройшов не один рік, а війна і досі не скінчилася…Пройшло вісім років. Досі уся Україна відстоює свої права, захисники оберігають наш сон.

Дівчинка, уже юна, не могла навіть подумати, що усе затягнеться та такий термін. Вона не вірить в це. Думає, що це страшний сон, який скінчиться, коли вона прокинеться.

***

Зима…2022-ий. 5:30. Дівчинка спала солодким сном. Раптом прокинулася від того, що щось вибухнуло. Вона подумала, що то погода на дворі змінюється й заснула далі. Уранці, будить мама і каже такі слова: «Доню, почалася війна. Збери тривожну валізку, раптом доведеться втікати». Дівчинка нічого не зрозуміла, нею почало трясти від страху за усіх і за Батьківщину. Вона не думала, що усе так буде. Сплановані з вечора плани на майбутнє, полетіли шкереберть. Вона не має на собі лиця. Уже третій вірш написала, а їй все не стало легше. Переживає й водночас пишається захисниками.

Сама до себе, бува, говорить. Ось такий вплив має на неї війна. У голові лиш такі слова : «Боже бережи Україну» та «Чому саме український народ має терпіти такі муки?» Вона, як в дитинстві, обожнює мультфільми, але в «ляльки» уже не грає , мовля, що уже доросла. Перший день дивилася ті новини і була просто розчарована «паном» російським. Не зрозуміти йому усю біль українців.

Кожного вечора вона засинає з надією на новий ранок. Боїться спати, інколи й не спить, бо не може. Тепер вона почула справжні вибухи. Знає, що це таке. Вона прислухається до кожного звуку, бо усе змінилось.Усе їй не таке. Вона вперше відчула і зрозуміла, як сильно кохає свою країну. Каже, якби була повнолітньою – пішла б на захист рідної. Мабуть, ще не розуміє, що це не так просто,але рветься туди. Плаче і каже, що усі мають допомагати хоч чимось.

Дівчинка не може сидіти на місці, дивлячись на усі ті жахливі події, що відбувається. І виправити нічого не може. Як побачила, що зі столицею зробили ті нелюди, довго плакала. «Раніше ж наш Київ був красивим! Раніше він радо зустрічав туристів! Зараз що? Руїна? Ні! Він завжди буде для мене таким, як і раніше,- каже вона». «Та що тут Київ!? А ви бачили що з Харковом і з усіма великими містами?! Боляче , правда?- сама до себе кричала плачучи».

Досі читає жахливі новини, щодень пише дорогим їй людям : «Як ти? Тихо у вас? Пообіцяй мені, що ми ще побачимось». Каже, що це новий знак любові і переживань. Не знає, що буде завтра, тому береже близьких і дякує Богові за кожен день.

Минуло уже кілька днів, дівчинка змирилася з тим , що відбувається у країні. Вона не плаче тепер (буває інколи вночі,коли всі сплять. Раніше плакала через кохання, зараз же усе змінилося), ні!, допомагає людям збирати допомогу для захисників і передає це все волонтерам. Тепер вона відчула , що хоч трішки потрібна Україні , та й сама собі.

Вона із жалем згадує тих людей на Сході, яким раніше усі теж допомагали. А зараз вони усі кричать нам : «Так вам треба?» . Та за що? Ми ж усі українці. Але вони так не вважають. Можливо, дівчинка щось не розуміє…можливо, просто люд зараз не той?

Дівчинка, їдучи в інше місто, бачить дуже багато машин. Знає вона, що то тікають закордон ті, що грабували нашу країну усі ці роки, а зараз допомогти не можуть. Бояться!

Укотре Росія підтверджує свою брехливу вдачу.. Ніхто з росіян не вірить, що тут насправді. Кажуть, що їхні війська пішли рятувати Україну. Хоче дівчинка хоча б одного запитати, чи бачили вони фото «до» і«після» того, як хтось прийшов нас рятувати…

Пам’ятає дівчинка давню розмову з бабусею. Колись та казала, що не потрібно війни, бо це страшно. Зараз дівчинка розуміє, що це дійсно так. Вона не хоче дорогого одягу чи нового телефона. Вона хоче мирного неба над головою кожного українця. Дівчинка знає, що війна не скінчилася. Уже 9 день наші мужні захисники захищають нас. Дівчинка сидить і п’є мовчки чай, ковтаючи із ним сльози. Не розуміє : чи то сльози радості за захисників, чи то сльози суму через обставини у країні. Але вона точно знає, що усе буде добре, ми разом вистоїмо і переможемо.

Дівчинка цінує кожного, з ким спілкується. І згодом вона побачиться з усіма тими і міцно їх обійме. А поки що війна, комендантська година. Дівчинці потрібно сидіти удома, та й кожному з нас.
Анжела Ільченко
|
В житті своєму вже не покохаю…
Матусю, рідна, так мені болить!
Домівку рідну добре пам’ятаю,
Та серце моє раз у раз щемить…
Я ще не виросла, мене кати убили.
Мені, маленькій, було дев’ять літ.
Вони стріляли, грабували, били …
Я плакала й зі мною плакав світ.
Матусю, як же цим катам не шкода
Таких маленьких діточок, як ми?!
Нам, українцям, треба лиш свобода,
Й живі потрібні дочки і сини!
Матусю, я уже не покохаю,
Хоча питала у тебе, що таке кохання…
Тепер я знаю – жити в ріднім краї
Й любити Україну без вагання!

***
...любити Україну без вагання!
ПИШАЮСЯ ТОБОЮ, УКРАЇНО!
Вже вдосталь пролилося крові
Невинних і мирних героїв.
Зеленої трави уже нема на полі -
Недобре наш нападник скоїв!
Вже так палає небо у вогні,
Вже так багато сліз і горя,
Зі страхом проминають дні,
А хочеться почути слово «воля».
Маленький хлопчик закричав:
«Ми хочем миру! Боже, дай нам миру!
З кишені прапорець я цей дістав,
Щоб захистив вкраїнськуюродину!»
Я хочу й далі бути з мамою і з татом,
Не хочу чути я страшних новин.
Пишатись хочу своїм братом,
Бо він у мене лиш один!
Я хочу бачити усміхнену країну,
А не окрадену, знедолену й сумну.
Я хочу чути мову солов‘їну,
А не той суржик в кожному кутку!
Мене тривожить доля України.
Вже стільки всього матінка стерпіла.
Піднялася вона з руїни,
Але і досі бореться щосили!
Пишаюся тобою, моя нене!
Ти вільна, працьовита, сильна, ніжна,
Непереможна у житті щоденнім,
Прекрасно - незалежна і розкішна!

***
...любити Україну без вагання!
... Я ніколи ще так не кохала, І життя ще так не цінила.
Я ніколи ще так не кохала,
І життя ще так не цінила,
Я усім лиш добра бажала,
А війна все життя змінила.
А війна увірвалась в країну,
І багато людей убила,
Перетворює все в руїну
Підло, низько, злочинно, хтиво.
Я раніше жила й не знала,
Як люблю свою Україну.
... Я ніколи ще так не кохала,
І життя ще так не цінила.
Навіщо ж знов прийшла війна на Україну?
Навіщо забирає молодих синів?
Чому страждає наше небо синє?
І сонце вже згорає у імлі…
Чому вже море вільно не шумить?
Чому веселка не з’являється так часто?
Чому так серце жалісно щемить,
А іноді і плаче від нещастя?
Трава зелена в крові потопає,
А на шляхах ще досі міни збереглись.
Десь там, де поле чисте і безкрає,
Лунають постріли ворожих снайперів.
Чому все так погано в Україні?
Чому невинні йдуть на цю війну?
Чому страждає кожна із родини
В пекельнім і ненависнім вогні?
Я плакала і в Господа питала,
Чом забира людські життя війна?
Вже перша зірка в небі запалала,
Але душа моя була сумна...
Лиш вітерець поцілував мене:
«Не плач, дитинко, ця війна мине...»
Хоч я уже дитиною не бУла,
Але повірила й полегшення відчула.
Нам треба мир, де слава і відвага,
Де люди не стріляють, не клянуть,
Де не катують голод, біль і спрага,
Де на війну солдати не ідуть.
Я точно знаю, що наступить мир!
Що більше вже не будуть стрілять в наших.
Що небо буде знову голубим.
І сонце буде всім нам усміхатись.
Як тільки-но закінчиться війна,
Я дякувати щиро Богу буду
За те, що Він почув мої слова,
За те, що в мирі будуть жити люди.

***
Я плакала і в Господа питала, Чом забира людські життя війна?
Ільченко Анжела
Комунальний заклад вищої освіти «Вінницький гуманітарно-педагогічний коледж»
Як отримати таку персональну візитну сторінку на сайті?
Зареєструйтесь в Lesya Team!