Осінь.2013-ий. Погода тоді, як зараз пам’ятаю, була не дуже хорошою: дощ зі снігом , вітер.
Їй було всього лише 8. Вона була маленьким дівчам, якому ще гратися «ляльками», як вона казала тоді, та дивитися мультфільми. Вона їх дуже любила. Вона не думала ні про що, бо й не було , про що. Дівчинка була у 4 класі. Вона досить гарно та старанно вчилася, бо хотіла бути прикладом школи(так і сталося: її фото невдовзі було на шкільній дошці пошани).

Не завжди усім легко вдавалося життя. Того ж року в Україні відбулися політичні та суспільні зміни. Революція гідності. Страшна стрілянина у Києві, де помирали молоді хлопці, які ще навіть не пізнали життя. Звичайні шкільні радісні будні дівчинки перетворилися на сум та розпач. Вона не розумілася в політиці, бо була мала, але точно знала, що ненавидить тих, хто це все запровадив. Замість того, щоб дивитися мультики, вона тепер щодень сидить перед телевізором , дивлячись новини, бо надто їй боліло за долю України. Усі події змінили її погляди на життя.

Усі сподівалися , що скоро все скінчиться , і ми будемо жити , як завжди , у мирній країні, яка завжди цвіте і радує нас своєю красою. Але… У квітні 2014 на сході України (на Донбасі) почалася справжня війна, про яку і подумати простий український люд не міг…

Якось одного разу, коли дівчинка робила уроки, спало їй на думку щось таке цікаве, вона ніколи ще такого не робила , та й не розуміла як воно робиться. Вона написала свій перший вірш. Ви подумаєте, що він був про щасливе дитинство або про погоду чи , може, про квіточку? Ні! Він був про війну. Так, про справжню війну, де вбивають людей. Війну, про яку вона знала тільки з книжок та розповідей свого дідуся.

Коли дівчинка дала прочитати цей вірш своїй першій вчительці, вона її похвалила і сказала, що це талант. Дівчинка не припиняла писати. Різні були вірші від тоді у неї.

Часто зациклювалася на тему війни, але і щось хороше теж не забувала помічати у цьому світі.
І у цьому місті, де вона жила , не чула пострілів чи вибухів. Вона не бачила , як вбивають людей. Проте телевізор усе видавав. І, здавалася, що це суспільна тема, але їй так само боліло.

Кожен свій день народження вона святкувала з усмішкою на обличчі. Друзям не видавала себе, яка є насправді. З ними усміхалася, а без них, наодинці, все ж думала про стан вже у країні . Ось таке було маленьке дівча. Воно думало, що, можливо, з дня на день війна закінчиться..Що небо буде, як завжли, голубим, а трава зелена, а не червона.

Пам’ятає вона й те, як усі збиралися та віддавали свої іграшки, одяг, гроші на схід, бо там був жах. Люди спали у сховищах, їхні домівки було розтрощено. Було справжнє пекло. Вони плакали, тікали до тих місцевостей , де немає такого, не стріляють.

З того часу пройшов не один рік, а війна і досі не скінчилася…Пройшло вісім років. Досі уся Україна відстоює свої права, захисники оберігають наш сон.

Дівчинка, уже юна, не могла навіть подумати, що усе затягнеться та такий термін. Вона не вірить в це. Думає, що це страшний сон, який скінчиться, коли вона прокинеться.

***

Зима…2022-ий. 5:30. Дівчинка спала солодким сном. Раптом прокинулася від того, що щось вибухнуло. Вона подумала, що то погода на дворі змінюється й заснула далі. Уранці, будить мама і каже такі слова: «Доню, почалася війна. Збери тривожну валізку, раптом доведеться втікати». Дівчинка нічого не зрозуміла, нею почало трясти від страху за усіх і за Батьківщину. Вона не думала, що усе так буде. Сплановані з вечора плани на майбутнє, полетіли шкереберть. Вона не має на собі лиця. Уже третій вірш написала, а їй все не стало легше. Переживає й водночас пишається захисниками.

Сама до себе, бува, говорить. Ось такий вплив має на неї війна. У голові лиш такі слова : «Боже бережи Україну» та «Чому саме український народ має терпіти такі муки?» Вона, як в дитинстві, обожнює мультфільми, але в «ляльки» уже не грає , мовля, що уже доросла. Перший день дивилася ті новини і була просто розчарована «паном» російським. Не зрозуміти йому усю біль українців.

Кожного вечора вона засинає з надією на новий ранок. Боїться спати, інколи й не спить, бо не може. Тепер вона почула справжні вибухи. Знає, що це таке. Вона прислухається до кожного звуку, бо усе змінилось.Усе їй не таке. Вона вперше відчула і зрозуміла, як сильно кохає свою країну. Каже, якби була повнолітньою – пішла б на захист рідної. Мабуть, ще не розуміє, що це не так просто,але рветься туди. Плаче і каже, що усі мають допомагати хоч чимось.

Дівчинка не може сидіти на місці, дивлячись на усі ті жахливі події, що відбувається. І виправити нічого не може. Як побачила, що зі столицею зробили ті нелюди, довго плакала. «Раніше ж наш Київ був красивим! Раніше він радо зустрічав туристів! Зараз що? Руїна? Ні! Він завжди буде для мене таким, як і раніше,- каже вона». «Та що тут Київ!? А ви бачили що з Харковом і з усіма великими містами?! Боляче , правда?- сама до себе кричала плачучи».

Досі читає жахливі новини, щодень пише дорогим їй людям : «Як ти? Тихо у вас? Пообіцяй мені, що ми ще побачимось». Каже, що це новий знак любові і переживань. Не знає, що буде завтра, тому береже близьких і дякує Богові за кожен день.

Минуло уже кілька днів, дівчинка змирилася з тим , що відбувається у країні. Вона не плаче тепер (буває інколи вночі,коли всі сплять. Раніше плакала через кохання, зараз же усе змінилося), ні!, допомагає людям збирати допомогу для захисників і передає це все волонтерам. Тепер вона відчула , що хоч трішки потрібна Україні , та й сама собі.

Вона із жалем згадує тих людей на Сході, яким раніше усі теж допомагали. А зараз вони усі кричать нам : «Так вам треба?» . Та за що? Ми ж усі українці. Але вони так не вважають. Можливо, дівчинка щось не розуміє…можливо, просто люд зараз не той?

Дівчинка, їдучи в інше місто, бачить дуже багато машин. Знає вона, що то тікають закордон ті, що грабували нашу країну усі ці роки, а зараз допомогти не можуть. Бояться!

Укотре Росія підтверджує свою брехливу вдачу.. Ніхто з росіян не вірить, що тут насправді. Кажуть, що їхні війська пішли рятувати Україну. Хоче дівчинка хоча б одного запитати, чи бачили вони фото «до» і«після» того, як хтось прийшов нас рятувати…

Пам’ятає дівчинка давню розмову з бабусею. Колись та казала, що не потрібно війни, бо це страшно. Зараз дівчинка розуміє, що це дійсно так. Вона не хоче дорогого одягу чи нового телефона. Вона хоче мирного неба над головою кожного українця. Дівчинка знає, що війна не скінчилася. Уже 9 день наші мужні захисники захищають нас. Дівчинка сидить і п’є мовчки чай, ковтаючи із ним сльози. Не розуміє : чи то сльози радості за захисників, чи то сльози суму через обставини у країні. Але вона точно знає, що усе буде добре, ми разом вистоїмо і переможемо.

Дівчинка цінує кожного, з ким спілкується. І згодом вона побачиться з усіма тими і міцно їх обійме. А поки що війна, комендантська година. Дівчинці потрібно сидіти удома, та й кожному з нас.

Я ніколи ще так не кохала,
І життя ще так не цінила,
Я усім лиш добра бажала,
А війна все життя змінила.
А війна увірвалась в країну,
І багато людей убила,
Перетворює все в руїну
Підло, низько, злочинно, хтиво.
Я раніше жила й не знала,
Як люблю свою Україну.
... Я ніколи ще так не кохала,
І життя ще так не цінила.